Моя Таня

Ми зустрілись 28 березня якогось там року.
Вона така нахабно сміялася з мене на першому побаченні,
та й на другому і на третьому… та й зараз сміється…
Я сам давав привід для цього, бо добряче нервував, увесь час запинався і, словом, сам на поверхні душі з себе сміявся. Та найперше, що я подумав, глянувши як вона виходить з маршрутки, що у нас будуть гарні діти та ще й сказав, то вголос. Звісно вона теж над цим посміялася і зараз сміється над моїми пророчими словами, адже я тоді знав, що вона за будь-яких обставин має бути моєю, бо МОЯ і крапка. Після першого побачення, я повернувся на свою першу квартиру в районі ж\д і разів 100 віджався від підлоги на кулаках, допоки не впав носом на підлогу – то були круті відчуття, після стількох років убивання часу на хрінзнакого, побачити її очі. Я вже бачив її до цього. Вона асоціювалась у мене з зеленим, червоним, якоюсь весною, кароч таке – бачились ми раніш і все)) але коли через три дні, вона прийшла до мене і лишилася назавжди, то я зрозумів, що ті асоціації лише частина правд. Тому що тих барв, які вона, без перебільшення, дала мені, не знайти у найяскарвішій веселці. Лірика, звісно, але то були і є справді інші світовідчуття.
Зараз Таня – мама тих самих гарних дітлахів, про яких я говорив їй на першому побаченні, й у нас з нею ще дуже багато планів по життю.
Якось лежачи на траві посеред невисокої гори, вона вкотре говорила мені, ніби є ніким і сильно хвилюється, чим зайнятись, коли дітлахи підуть далі. Власне, вона це каже часто і я її зажди намагаюсь заспокоїти, адже вона може робити будь-що – це правда, бо в неї надзвичайні руки, надзвичайний розум. Вона чомусь сумнівається у своїх здібностях і применшує свою роль по життю, бо те, що вона дає нашим дітлахам без гіперболізації – неоціненно. Так виходить ланцюжок щастя, що потроху заплітається далі і далі… часом заплутується через зовнішні чинники, але невпинно перетікає з дня у ніч, з тижня в місяць, з року в життя.
Танюш, я знаю, що куди б нас не занесло і скільки б у мене не було в кишені – ти завжди будеш моєю, адже це ти: знімала з картки нараховані за декрет гроші і принесла їх мені, щоб я купив SUP-дошку, ти була поряд, коли ми дерлись навпростець на нашу першу гору, ти їхала і співала зі мною, коли ми трохи збились з дороги у велопоході і навіть, коли я став на коліно якогось там жовтня, не дочекавшись першого снігу, то саме ти сказала мені “да”.
Мала, я відверто не знаю, що буде завтра та через рік, але ти – найкраще, що могло зі мною статись у цьому житті. Дякую тобі. Твій

lyuk kolomiets

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *